Сурми сурмлять, і чути повсюдно: у Гірському й Рівному, у Чорткові й Святошині, у Глухові й Чутівці, в Жидачеві й ні, у Соле-, Енерго- і Вугледарах, в бердянських косах заплітається, в Інгулі купається, і в субтропіках почули, і степами згомоніло — що час вертати до Колиски. Декому їхати день, декому досить скотититися із кручі, а подоляночкам — умитися і пройти свої двісті метрів.

Всі жадібно прикипають до рядка малят на Посвяті: що намило зенео́? чи свіженя вередливе й зманіжене? чи воно нашеньке? Гарнішають? Тупішають? Озирнись-но, руденьке. А це твої батьки? Б’юся об заклад, ота мала на першому ж кораблику… Кораблику! Вдягну, нарешті, ті штані з бердичівського секонду і розкажу, розкажу, з якої ж-таки насолоди мене витягнули ці сурми.